У фільмі «Anemone», який означає повернення Деніела Дей-Льюїса на великий екран після його відходу з акторської кар’єри в 2017 році, легендарний 68-річний актор грає старого відлюдника з сріблясто‑сірим пасмом на голові та вусами‑«гачками», що живе в хатині в лісі на півночі Англії. Героя звуть Рей, і в нього є кілька великих таємниць — хоча, коли фільм поступово відкриває його особистість, може скластися враження, що головна його таємниця в тому, що в минулому він був у центрі посереднього артхаусного фільму 90‑х, зробленого Miramax.
Фільм «Anemone» — назву можна вимовляти як uh‑NEM‑uh‑nee — не багатий на діалоги, але з часом Рей відкривається через кілька довгих монологів. Перший із них настільки огидний, що важко зрозуміти, що ти саме чуєш. Рей розповідає, як помстився священнику, який його гвалтував у дитинстві. Він описує зустріч, під час якої прикидався, що заводиться до священника, змусив того лягти на спину на підлогу, а сам раніше того дня вживав особливу їжу й Ґіннесс, через що в нього розбурхався кишечник. Коли священник ліг, Рей спустив штани, нахилився над його обличчям і… випустив те, що не можна прямо називати. Я описую це значно обтічніше, ніж робить це сам Рей; Дей‑Льюїс, з лицеєм, спотвореним злобною посмішкою, із огидною насолодою занурюється в скатологічний опис тієї події.
Колись казали, що Лоуренс Олівʼє був настільки великим актором, що міг би читати телефонний довідник і зачаровувати публіку. Але я не впевнений, що навіть Олівʼє зміг би виголосити цей монолог у «Anemone» і зробити його привабливим для слухача. Деніел Дей‑Льюїс, певна річ, цього не робить (хоча, здається, сам отримує від цього задоволення).
У фільмі є кілька різних локацій і кілька суворо естетичних сцен у лісі, проте за своєю суттю це двохакторна драма, що відбувається в і навколо хатини Рея. До нього приїжджає брат Джем (Шон Бін), щоб відновити звʼязок, і довгий час вони просто сидять, мало розмовляючи, наливають собі напої і хмуряться один на одного, іноді вибухають нічним рок‑н‑рольним танцем, а потім знову хмуряться.
Дей‑Льюїс не має нагадувати нам, що він блискучий актор (коли він говорить, ми ловимо кожне слово). Проте за свою кар’єру у 21 фільмі він дав і неймовірні, пам’ятні ролі («My Left Foot», «The Unbearable Lightness of Being», «There Will Be Blood», «Lincoln», «The Last of the Mohicans»), і більш прозаїчні, не надто пам’ятні роботи («The Boxer», «The Ballad of Jack and Rose»). Це — одна з таких другорядних робіт. Можливо, частково так сталося тому, що на якомусь рівні Дей‑Льюїс не хоче, щоб його повернення затінювало сам фільм. Він прагне, щоб «Anemone» була про його сина Ронана Дей‑Льюїса, 27 років, який режисував стрічку і написав її разом із батьком.
Мені зворушливо, що Деніел Дей‑Льюїс повернувся з пенсії заради запуску кар’єри свого сина. Це батьківська турбота, і мене не бентежить сам факт непотизму. Але «Anemone» все одно провал: сухий, претензійний і статичний, з надлишком свідомої арт‑фотографії й похмурого інді‑року та недостатньою драматургією. Фільмом керують «теми», що здаються випадково запозиченими з інших стрічок: сексуальне насильство над дітьми в Католицькій церкві (тема згадується в монолозі Рея і більше ніколи не повертається); проблеми часів «Траблів» (The Troubles). Все це завернули в побутову сагу, яка мала б надати фільму серце, але залишається відчуженою й невірогідною: ми дізнаємося, що Джем і його партнерка Несса (Саманта Мортон) виростили сина Браяна (Самюел Боттомлі), який, як виявляється, ближчий до Рея, ніж ми думали. Те, що обидва люблять битися, — наш перший натяк.
У «Anemone» є проблиски таланту. Ронан Дей‑Льюїс, який виріс як візуальний художник, вміє вибудувати кадр і спритно грається з міфом свого батька. Уся історія з проханням Джема витягти Рея з його самовигнанства майже метафора на те, як Дей‑Льюїс може йти у відпустку від акторства, щоб стати шевцем чи столяром, або на його нинішнє пенсіонування. Але більшу частину з 125 хвилин показу «Anemone» майже не рухається — вона просто сидить на місці.
Є ще один монолог, і цей, на відміну від попереднього огидного апокрифу, багато пояснює: Дей‑Льюїс виголошує його з виміряним болем. Виявляється, Рей колись служив у британській армії, і однієї ночі його направили патрулювати будинок, який ІРА планувала атакувати. Вибух знищив людей усередині — або ледь не знищив: один молодий чоловік лежав майже мертвий із внутрішностями, що висіли назовні. У ту мить Рей ухвалив, на його думку, гуманне рішення (а глядачі частково погоджуються). Але його звинуватили у військовому злочині. Це видається нам несправедливістю — та ще й дивує: як у розпалі «Траблів» це могло стати військовим злочином? У хаосі й смерті після вибуху як хтось міг про це дізнатися?
Анемона, до речі, — це квітка, і в загальній схемі фільму вона має символічне значення — про втрату й нові початки. Та так само все інше у «Anemone» намагається бути символічним. Дивлячись стрічку, дивуєшся, як те, що мало б мати багато сенсу, в підсумку означає так мало — включно з поверненням до кіно Деніела Дей‑Льюїса.
