Документальний фільм Роланда Сейко «A State Film», змонтований із величезного архіву офіційних кадрів, створених за режиму албанського вождя Енвера Ходжі, — це захопливе дослідження сили образу й міфу.
Фільм, що демонструвався в основній конкурсній програмі на найбільшому в Чехії щорічному фестивалі документального кіно Ji.hlava, — це добірка ретельно складених образів для масової аудиторії, яку варто розбирати, каже Сейко.
«Я вже кілька років працюю з архівами пропагандистських фільмів — спочатку з Istituto Luce Cinecitta, а також з архівами албанського комуністичного режиму», — пояснює Сейко. «Обидва архіви містять тисячі фільмів, створених для конструювання політичного наративу, часто з вражаючими кінематографічними амбіціями.»
Цей жанр Сейко досліджував і у своєму попередньому фільмі «The Image Machine of Alfredo C.», який демонстрували у 2021 році на Венеціанському кінофестивалі. Той фільм розповідав правдиву історію оператора Istituto Luce, який знімав Муссоліні й фашистську пропаганду, а згодом — очільника комуністичної Албанії.
«Це був гібридний фільм, але під час роботи я зрозумів, що величезний албанський кіноархів — і центральна постать Енвера Ходжі — ніколи раніше не були показані виключно через власні образи», — говорить режисер.
Як архівіст і начальник редакційного відділу італійського Cinecitta Luce, Сейко взявся аналізувати й відбирати матеріали з десятиліть державних пропагандистських фільмів.
«Албанські пропагандистські хроніки й документальні фільми очевидно несуть відбиток кінематографії Східного блоку», — каже Сейко. «Перших албанських операторів навчали радянські майстри — починаючи з Романа Кармена, легендарного хронікера революцій і воєн.»
«Ніколи не було посібника для пропагандистського операторa, жодної письмової інструкції про те, як знімати режим. Проте щось невидиме керувало їхніми кадрами. Першотравневу парадну зйомку в комуністичній Албанії важко відрізнити від такої ж у Москві, Бухаресті чи Софії в ті самі роки.»
Кадри з вигуками робітничих героїв і дівчат у традиційному вбранні, які бачимо у «A State Film», дивно знайомі.
Хроніки охоплюють повоєнний період, коли албанцям наказували «підкорятися й виконувати закони уряду», шанувати кроваві жертви героїв; у матеріалах видно відданість Ходжі Сталіну та югославському диктатору Йосипу Брозу Тіто.
Величезні портрети всіх трьох тягнуть уздовж безкінечних вулиць, натовпи обов’язкових прихильників марширують із тачками, лопатами й карабінами. Прославляють промисловість, поки оборонні бункери, яких Ходжа збудував сотні тисяч, витримують випробувальні вибухи, доводячи готовність протистояти «розбещеним імперіалістичним силам» із Заходу.
Псів і морських свинок піддають жорстоким експериментам, ймовірно, щоб перевірити дію потенційних газових атак.
І щоразу звучить ще одна підбадьорлива патріотична пісня для селян.
«Причина цієї схожості — не лише техніка оператора», — каже Сейко. «Це бачення світу, яке показують: завжди одна й та сама хореографія колективної радості.»
Однак глядачі, дивлячись «A State Film», починають відчувати, що образи якимось чином очищені. Потім вони можуть помітити звуковий супровід: замість оригінального наполегливого нараторського голосу чути вітер у деревах, спів птахів та кроки по ґрунтових дорогах.
«В офіційних пропагандистських фільмах — хроніках, документалці, парадах — голос наратора був не описовим, а директивним: він казав глядачам, що думати. Замінити його іншим коментарем, навіть критичним, означало б повторити той самий механізм.»
«Тому я прибрав не лише голос, а й увесь оригінальний звуковий ряд, залишивши тільки те, що було реальним — оплески, пісні, промови. Я створив нове, реалістичне звукове середовище з кроками, шепотом, скрипом, тишами, ніби сцени записано наживо. Ця нова текстура повертає зображенням фізичність і відкриває простір, де сам звук стає наративним інструментом.»
До цього додається монтаж із матеріалів із особистого архіву Ходжі, що показують миті поза натовпом — часто поїздки на улюбленому чорному Mercedes диктатора — і виникає вражаючий контраст.
За словами Сейко, ці мотиви набувають символічного значення й натякають на самотність і відчуженість влади. «A State Film» ставить питання про те, як змінилися форми пропаганди, і змушує неприємно усвідомити, скільки класичних тропів і досі використовують сьогодні.
Про «A State Film» писали як про демонстрацію того, «як архів — не лише сховище образів, а й інструмент для інтерпретації й переписування історії».
Справді, тривожний парад ретельно поставлених сцен начебто виходить за межі національної історії і, як каже режисер, досліджує функцію образу в політиці та його здатність творити колективну пам’ять.
