Сезон нагород уже тут зі своїми постійно змінними правилами й ритуалами. Різні кіножурі оголошують списки улюбленців, а медіа оцінює зіркові ролі: хто найпереконливіше вів свою кампанію? Чи загрожують нам сенсації?
Тімоті Шаламе явно став іконою цього сезону просування — його кампанія за «Marty Supreme» така ж маніакальна, як і сам фільм. У той час як Джордж Клуні постає спокійним старшим суперзіркою в «Jay Kelly», колись мовчазний Шаламе перетворився на надміру енергійного помаранчевого персонажа, який випереджає навіть Аманду Сейфрід, Сідні Суїні та Дженніфер Лоуренс.
Вже не зовсім невідомий, загорнутий у ауру Боба Ділана, Шаламе оживив уперту систему нагород, з якої роками відходили зірки й кінематографісти, уникаючи самопросування; деякі досі воліють обходитися без нього.
«Здавалося, це гарна нагода відійти», — зауважив обережний Пол Мескал, додавши, що чекає на життя без PR до своєї ролі Пола Маккартні у безназвних біопіках The Beatles від Сема Мендеса, запланованих на 2028 рік.
У 1999 році «відступ» не допоміг ні Стівену Спілбергу, ні Тому Генксу. Обох змусили розгорнути останній наступ, щоб переконати голосуючих Оскара, що у «Shakespeare in Love» Шекспір насправді не закоханий, а «Private Ryan» потребував серйозного порятунку.
Спілберг неохоче вирушив у тур по п’яти містах, але було вже запізно і «Private Ryan» програв. Невдовзі ера Гарві Вайнштайна й агресивних кампаній почала стрімко набирати силу.
Колись переможці Оскара на кшталт Марлона Брандо та Джорджа С. Скотта навіть не хотіли відвідувати церемонії, не кажучи вже про прийняття статуеток. Ніхто з них не погодився б зіграти худого махлювальника з кепською шкірою й зловісним характером.
Цього сезону Майкл Б. Джордан ненадовго нагадував ту епоху, спочатку применшуючи значення кампанії для свого високо оціненого фільму «Sinners», а потім знову виходячи на коло спілкування.
На жіночому боці акторських перегонів цього сезону такі стриманості не спостерігалося, особливо коли мова йшла про відповідь на критичні зауваження. Нервова гра Дженніфер Лоуренс у «Die My Love» зловила гострі зауваги критиків у Каннах, а один фахівець у Венеції навіть припустив, що Сейфрід здається «анти‑секс» у ролі Енн Лі в режисерській роботі Мони Фастволд «The Testament of Ann Lee». Суїні довелося долати тавро «відмінних джинсів», аби передати сюрреалістичні повороти й повороти у «The Housemaid».
Джордж Клуні натомість зіткнувся з зовсім іншими проблемами в ролі Джея Келлі, і деякі критики навіть кинули виклик його бездоганним навичкам інтерв’ювання. «Неможливо не сміятися над його егоцентризмом», — написав Кайл Сміт у Wall Street Journal. «Келлі не може не визначати себе через власний успіх», — зауважив Ноа Баумбак, режисер «Jay Kelly», підкреслюючи складність ситуації, коли зірка грає зірку.
Хоча цього сезону зірки й кінематографісти намагалися чесно відповідати на запитання, їхній вплив усе ще стримувала суворість правил Оскару. Членам Академії дозволено називати себе виборцями, але їх застерігають не розкривати своїх вподобань. Отже, розкішні покази й гострі суперечки, що характеризували еру Вайнштайна, більше не затуляють картину.
Навіть голоси виборців Золотого глобуса тепер публічно ідентифіковані, й чутки про таємні винагороди та поїздки зникли.
Отже Шаламе вільний фарбувати свій образ у будь‑який відтінок помаранчевого, який йому до вподоби. Боб Ділан, ймовірно, лишив би свої окуляри.
