WorldEchoUA
· Новини · 1 min

Бродвейський огляд «The Queen of Versailles»: блискуча роль Крістін Ченоует не рятує надто амбітну та затягнуту виставу

251006 QueenOfV R2 239 F

У 2012 році відома документалістка Лорен Ґрінфілд зняла фільм «The Queen of Versailles», який став хітом «Санденсу». Документальна стрічка стежила за Джекі та Девідом Сіґелами, мільярдерами й власниками Westgate Resorts, коли вони почали будувати копію Версалю в Орландо, штат Флорида. Цей маєток рекламували як найбільший приватний будинок у США. Проте після фінансової кризи 2008 року становище подружжя різко погіршилося. Наразі, за п’єсою Ліндсі Феррентіно, з піснями Стівена Шварца та під режисурою лауреата «Тоні» Майкла Ардена, Крістін Ченоует приміряє рожеві шпильки Джекі Сіґел і переносить її історію на Бродвей. На жаль, блискучі спостереження Ґрінфілд про жадібність, споживацтво й американську мрію втрачають силу на сцені.

«The Queen of Versailles» починається у Франції 1661 року, коли 23-річний король Людовік XIV вирішує збудувати майбутній Версаль. Перенісшись у 2007 рік, глядачі знайомляться з Джекі (Ченоует), яка, сидячи посеред будівельного майданчика перед камерою, розповідає про бажання збудувати власний палац, про своїх семеро дітей і про те, чому вона завжди вважає за потрібне робити все у більших масштабах (навіть McDonald’s), коли така можливість є.

Невдовзі з’являється Девід (F. Murray Abraham), значно старший чоловік Джекі, який, здавалося б, готовий підтримувати й фінансувати витівки дружини, особливо коли в планах збудувати на території мегамаєтку ресторан Benihana. Протягом двох актів світ Джекі розгортається перед глядачами: ми дізнаємося про її дитинство, як вона працювала на кількох роботах, щоб навчатися на інженерному факультеті, про її насильницький перший шлюб з біологічним батьком найстаршої доньки, а також про знайомство й роман із Девідом. Тим часом нескінченне будівництво, помпезний (хоч і безглуздий) спосіб життя Сіґелів та їхній хаотичний сімейний лад постійно гудуть на задньому плані.

У постановці є чимало привабливих елементів. Сценографія й відеодизайн Дейна Лафері бездоганні: вони плавно переносять глядачів між Францією XVII століття та Флоридою початку 2000-х. Костюми під керівництвом Крістіана Коуена вже до появи Джекі на сцені говорять про її характер. Від прикрашеної сумки Hermes у кольорах французького прапора до надмірно розшитих суконь і любові до золота та блиску — її образ миттєво видає нові гроші.

Акторські роботи, у тому числі вельми талановитий ансамбль, також на високому рівні. Ченоует, як і слід було очікувати, забирає сцену: хоча Джекі важко назвати «приємною», володарка «Еммі» вміє показати риси її характеру, які викликають певну співчутливість до цієї токсично позитивної мультимільярдерки. Ейбрагам не стверджує, що співає сильний голосом, проте створює бездоганного Девіда — сварливого старого, якому важливо мати повні кишені. Ніна Вайт і Тетум Ґрейс Гопкінс, які грають доньку Вікторію та племінницю Джонквіл, відповідно, разом із Ченоует демонструють потужні вокали.

Втім позитивні складові не виправдовують недоліків. Бродвей — невдалий формат для цієї історії. Мюзикалізація не допомагає краще занурити глядача у світ Джекі, натомість розтягує й розпорошує розповідь, хоча самі теми могли би промовляти за себе. Ця історія, ймовірно, виграла б у повнометражному кіноекранізуванні. Додавання музичної складової ще більше спрощує й спотворює сюжет. Окрім «Caviar Dreams», третя пісня першого акту, інші композиції не запам’ятовуються. Якщо дебютний акт ще викликає цікавість, то у другому акті майже тригодинна вистава починає тягнутися, особливо через різкі зміни тону.

Перенести документальний фільм на бродвейську сцену — амбітне завдання, і творців треба за це хвалити. Проте ця інтерпретація світу Сіґелів не виправдовує очікувань. Скорочення кількості музичних номерів і стиснення «The Queen of Versailles» шляхом вирізання певних епізодів, наприклад окремих сцен дитинства Джекі чи епізодів із французькою культурою (хоч і приємних), зробили б виставу більш цілеспрямованою та захопливою. У підсумку деякі історії краще лишати для великого екрану.

Поділитися:

Related Posts

Nicolas Winding Refn
Новини

Ніколас Віндінґ Рефн оживляє «Maniac Cop» як свій наступний фільм після прем’єри в Каннах «Her Private Hell»

ЕКСКЛЮЗИВ: Ніколас Віндінґ Рефн, якого цього тижня в Каннах зустріли 12-хвилинною стоячою овацією за його перший режисерський фільм за десять років, вже прицілився на наступну роботу — свій довготривалий проєкт «Maniac Cop». Спочатку проєкт було оголошено на Каннах 2016 року як повнометражний фільм, частково заснований на культовому фільмі Вільяма Ластіга 1988 року «Maniac Cop», і…

GettyImages 85233584
Новини

Дік Перрі помер: саксофоніст у класичних альбомах Pink Floyd «The Dark Side of the Moon» та «Wish You Were Here» — йому було 83 роки

Дік Перрі, саксофоніст, чиї соло на саксофоні у класичних альбомах Pink Floyd «The Dark Side of the Moon» та «Wish You Were Here» допомогли таким пісням, як «Money», «Us and Them» та «Shine On You Crazy Diamond», стати частиною класичного рок-канону, помер сьогодні, 22 травня. Йому було 83 роки. Про смерть оголосив Девід Ґілмор, співак…

Everytime MainStillTheBarricadesPanamaFilm GregoryOke
Новини

Переможці програми Un Certain Regard у Каннах: «Everytime» Сандри Воллнер отримав головну нагороду

Третій повнометражний фільм австрійської режисерки Сандри Воллнер, «Everytime», отримав головну нагороду журі в програмі Un Certain Regard на Каннському кінофестивалі. Драма розповідає про сім’ю, яка намагається пережити втрату після того, як нічне гуляння старшої дочки з її хлопцем на передодні сімейної відпустки обернулося трагічною подією. Через рік мати дівчини та її молодша сестра разом із…