Jacqueline Bisset пояснює, чому вона ніколи не стане режисеркою: «Я можу стати чудовиськом»

У Джаклін Бісе були «змішані почуття», коли їй вручили почесну нагороду за життєві досягнення на Туринському кінофестивалі з простої причини: «Моя кар’єра ще не закінчилася!»

Проте вона охоче прийняла запрошення Турина підтримати фільми, що найбільше їй до душі — багато з них малі, незалежні стрічки, які ніколи не знайшли дистрибуції в Італії. «Вони можуть бути не надто відомими, але показують майстерність акторів у найкращому вигляді», — сказала Бісе. Вона додала, що її часто оцінювали за ранніми роботами, де ролі були не надто вдалими.

Вона принесла ту саму прямоту й ентузіазм на пресконференцію в неділю, охоче ділячись анекдотами про своїх знакових колег по екрану й найбільше хвалячи менш відомих співпрацівників.

Про Пола Ньюмена вона говорила з ніжністю, називаючи його «по-справжньому добрим чоловіком», який був сором’язливим і погано розповідав жарти, бо не вмів зберігати серйозний вираз обличчя — він починав сміятися ще до того, як дійти до кульмінації жарту.

Про Міккі Рурка вона зізналася: «Я трохи боялася його, бо він створює певне збудження; це ніби наростає навколо нього. Він тихо розмовляє, а навколо — хаос».

А про Келлі Блетца, її партнера по фільму 2022 року «Loren & Rose», вона променіла: «Він дав мені так багато життя, бо справді слухав, терпляче вислуховуючи всі мої довгі монологи та репліки. Це справжній дар, адже акторство — це обмін. Якщо уважно слухати, можна майже змусити іншого актора бути більш щирим — просто правильно слухаючи».

«Тиша необхідна, а чоловіки люблять говорити про себе», — додала вона з іронією і пояснила, що ця порада, отримана від батьків, добре їй слугувала як у житті, так і в кіно.

Біссет також дала практичну пораду: відмовитися від солонки. «Якщо не хочете старіти або набрякати, як алкоголіки, не вживайте сіль», — сказала вона. «Ви відкриєте для себе справжню чутливість смаку в їжі. Це фантастично, і мені знадобився час, щоб це зрозуміти — але в Італії це марно; ніхто не слухає».

Їжа також може стати політичною — це стало очевидним під час зйомок фільму 1974 року «Murder on the Orient Express».

Продюсери запитали, чи готові ми піти проти профспілки й скоротити обідню перерву з години до півгодини. Я відмовилася, бо обід був найяскравішою частиною дня — моментом, коли ми могли сісти та послухати Лорен Бекол — і вони просили нас порушити правила. Ванесса Редґрейв, яка була фантастичною, чудовою та народженою борчинею, сказала: «Ми не повинні погоджуватися, ми не маємо здаватися».

Коли настав час голосувати, Ванесса очолила ініціативу. Я підняла руку і проголосувала, але виявилося, що ніхто інший так не зробив. Ми повністю програли. Та Ванесса, справді пристрасна і як жінка, і як акторка, сказала, що це був єдиний момент мужності в тому фільмі.

Тим часом кухня стала для Бісе місцем, де виявляються її, як вона сама зізнається, автократичні інстинкти.

«У мене відмінне відчуття візуалу і я дуже ефективна, тож я була б фантастичною режисеркою», — пояснила вона. «Я також дуже організована, не люблю отримувати допомогу й віддаю перевагу мати власне царство лише для себе. Тому краще, щоб я робила це вдома, а не на знімальному майданчику».

«Я не дуже добре поводилася б», — продовжила вона. «У мене, безперечно, були б проблеми з особистими взаєминами — кохання не тієї людини, бажання догодити одній людині й не іншій. Я можу стати чудовиськом. Тому я обмежуюся виконанням своєї ролі акторки, залишаючись перед камерою. І люди не заходять до моєї кухні».