Чеська документалістка Татана Маркова каже, що зацікавилась темою фільму «Королівство мильних бульбашок» після зустрічі з одним із потенційних спадкоємців родини.
«Одним із героїв мого останнього фільму «Лібусса вільна» був режисер і продюсер, що живе в США, Константин Вернер. Він розповів мені кілька сімейних історій, і вони мені так сподобалися, що я захотіла дізнатися про родину Шихт більше», — каже Маркова.
Назва Шихт колись була відома в кожній оселі на території сучасної Чехії та Словаччини — і далеко за їхніми межами. Родина здобула популярність у останні дні Габсбурзької імперії завдяки підприємницькому успіху Георга Шихта, який заснував миловарню в нинішньому містечку Ринольтіце.
Вони впроваджували сміливі інновації, такі як косметика Elida і зубна паста Kalodont, завозили кокосову й пальмову олію з Африки, створювали яскраві бренди і рекламу з привітною новелізованою дівчиною на білбордах та стильними німими промофільмами. Завдяки цьому бренд Шихт став асоціюватися з поняттями «просто, недорого і чисто» в багатьох домівках.
Їхній фірмовий продукт — «мило зі оленем» з характерним стрибучим символом оленя — на початку ХХ століття був майже так само впізнаваним, як сьогодні Apple або Starbucks.
Нині від колишньої промислової бази родини та їхньої великої вілли в чеському Усті-над-Лабем залишається лише порожній силует — місто за часів розквіту родини в Габсбурзькій імперії називалося Ауссіг.
Саме в затемнених залах і коридорах цих споруд, майже оголених від колишнього розкошу, працює камера Маркової в її документальному фільмі, який бере участь у чеській секції Джи.глава на кінофестивалі Ji.hlava.
Вона почала роботу над проєктом у 2019 році, вчасно до викликів локдаунів через COVID, проте згодом зіткнулась з іншими труднощами.
Маркова хотіла зняти спадкоємців компанії під час візиту до родинного будинку, але «нащадки підприємницької родини Шихт розкидані по всьому світу і досить зайняті. Вони не можуть часто приїжджати до Чехії», — пояснює режисерка.
Було й чимало історичного матеріалу: утворення Чехословаччини після Першої світової війни «не пішло на користь Шихтам», як розповідає фільм. Родина опинилась у центрі мовного ідентичного конфлікту, коли німецьку мову перестали вважати офіційною, і багато хто став вороже ставитись до всього неслов’янського.
Попри це Шихти змогли вижити й процвітати: будували компанію, зливались з іншими фірмами, співпрацювали із Unilever, створили кінотеатр, налагодили міжнародні звʼязки й навіть брали участь в авіаційних перегонах.
Але з наближенням Другої світової війни та розташуванням підприємств у тому, що нацистська Німеччина назвала Судетською землею, ситуація ускладнилась. Коли Третій рейх набрав силу, компанія Шихт була під тиском, аби довести свою «арійську» належність, а за словами Маркової, інколи навіть працювала над компонентами для ракет V1.
Чи забороняли їй запитувати про це? «Ні, — відповідає Маркова. — Вони були дуже відкриті».
Після війни етнічних німців у Чехословаччині депортували, їхні землі та майно конфіскували.
«Ця колективна вина була застосована до всієї родини», — каже Маркова. «Майно Георга Шихта в Усті-над-Лабем було конфісковане після Другої світової, незважаючи на те, що він жив у Лондоні, мав британське громадянство, а його сини служили в британській армії.
У фільмі я використовую спогади з щоденника Елеонор Шихт та письмову рекомендацію міністра закордонних справ Яна Масарика, щоб це продемонструвати», — додає режисерка.
Зі встановленням радянського контролю успішних капіталістів, таких як Шихти, оголосили суспільними ворогами, а фабрику перетворили на державне підприємство Setuza. Після Оксамитової революції 1989 року чехи могли повернути багато вилученого майна через систему реституції — але етнічні німці, які втратили його за поствоєнними декретами Бенеша, таких прав не отримали.
«Декрети Бенеша, які юридично вигнали німців із Чехословаччини після Другої світової, так і не були скасовані; для майна чеських німців не було процесу реституції», — каже Маркова.
Після війни родина Шихт займалась іншими бізнесами та інвестиціями в Лондоні, Цюриху і навіть у Бразилії. Зрештою їм вдалося відновити добробут настільки, що вони змогли викупити свій колишній родинний будинок в Усті, який планують відкрити для публіки.
Принаймні в цьому місті їх ніколи не забували, каже Маркова. Частково це пояснюється тим, що компанія робила соціально відповідальні місцеві інвестиції: будувала житло для робітників, громадський басейн та інші обʼєкти.
«У 2006 році так званий „Король мила“ Йоганн Шихт став переможцем місцевого опитування як найважливіший громадянин Ауссіга за останні 150 років, тож багато людей пам’ятають це імʼя. За межами Усті-над-Лабем — вже не так», — говорить Маркова.
«Йоганн Шихт (директор компанії в поколінні після засновника Георга) був людиною з баченням і філантропом. У нього було сильне відношення до місця, де був його бізнес; так само й у його сина Генріха. Це не властиво багатьом сучасним підприємцям», — додає вона.
«Колись відоме імʼя може впасти в забуття, велика промислова імперія може луснути, як бульбашка, але певні нематеріальні цінності, такі як соціальна відповідальність і філантропія, можуть передаватися з покоління в покоління», — каже Маркова.
«Купити віллу предків з наміром відкрити її для публіки — це гарний вияв поваги до них», — підсумовує режисерка.
