Останній фільм Гастона Солніцького «Суфлер», як і його попередні роботи, заворожує та мінливий. Тут є простий сюжет (менеджер готелю дізнається, що його заклад невдовзі закриють), але аргентинський режисер використовує цей тонкий наратив, щоб побудувати ширший роздум про світ, що змінюється. Розповідь складається з коротких зарисовок про самого керуючого та його персонал; співпраця Солніцького та Віллема Дефо — похмура чорна комедія імпресіоністського стилю й змісту — приносить справжню насолоду.
Коли Люцій (Віллем Дефо) дізнається, що віденський готель Intercontinental, яким він керує десятиліттями, продали аргентинцеві (в ролі — сам Солніцький) і його невдовзі реконструюють, він ошелешений, обурений і, чим більше думає, можливо трохи сумний. Він інтуїтивно розуміє: втрата славетної, хоч і занедбаної будівлі — симптом чогось більшого. Готель як символ міста, країни чи навіть континенту ризикує піти в забуття. Ніяких гостей на прилеглій ковзанці, ніяких фірмових коктейлів у розкішному барі, жодних суфле на білих скатертинах у ресторані.
Але якщо судити по суфле з кухні, то Інтерконтиненталь у Відні схоже давно має обмежену кількість днів. Як метафора занепаду давнього готелю, ця страва одночасно пряма й поетична. Так само працюють фрагменти побуту, які демонструє Солніцький. Хоч Люцій у виконанні Дефо й починає вести безплідну, фарсову боротьбу з іноземним девелопером, «Суфлер» (співавторка сценарію — Юлія Німан) радше не про сюжет. Це фільм про деталі, що передають втрату й самотність, від яких Люцій не може втекти.
Португальський оператор Руі Посаш — який знімав такі різні картини, як «Grand Tour», «Frankie», «Zama» і «The Ornithologist» — створює фактурні, ніжні портрети персонажів на фоні чудових краєвидів, що їх тиснуть і водночас розширюють. Статичні, продумані кадри, спрямовані на Дефо й Intercontinental, змушують глядача цінувати простори, у яких живе Люцій: коли він обприскує ковзанку, сидить сам у бездоганно сервірованому ресторані або грає в шахи з донькою (Ліллі Сенн) на даху. У міру розвитку сюжету Люцій поступово втрачає опору у готелі, який, здається, занепадає швидше, ніж він встигає доводити його історичну чи фінансову цінність.
Такий опис може створити враження, що «Суфлер» — повільна картина про похмуру славу й натиск глобального капіталізму, але це спрощення. Завдяки Дефо фільм постійно зберігає іронічний тон. Дияволячі риси обличчя актора й його впізнаваний хрипкий голос чудово поєднуються з саркастичним світоглядом Солніцького. Як Вес Андерсон і Йоргос Лантімос використовували дотепний, зловісний гумор Дефо у межах між реалістичним і стилізованим, так і Солніцький розуміє: сильна роль Дефо завжди коливається між цими полюсами. Тому, хоч Люцій і має стояти проти Факундо, він одночасно персонаж з підморгуючим характером, за яким приємно спостерігати. Одна з пізніх сцен, де він отримує задоволення, порушивши електропостачання й освітлення готелю, показує, як смішно дріб’язковим може бути цей зношений менеджер, не перетворивши його на пафосного дурня.
Дефо, який давно прагнув попрацювати з аргентинським режисером, явно насолоджувався цією співпрацею. Їхні сцени разом, де Люцій і Факундо не знаходять спільної мови (перший не говорить іспанською, а другий — англійською), — одні з найсмішніших у фільмі. Вони доводять, що митцям вдалося створити рідкісну алхімію: говорити через культури й мови, створюючи дослідження персонажа, яке стає все унікальнішим, коли воно відходить від прямих діалогів і фабули.
«Суфлер» показує Солніцького на піку майстерності. Фільм ще більше закріплює його як автора з унікальною кіномовою. «Я не люблю порядок; я не люблю безлад», — каже Люцій у одному з численних закадрових монологів. «Мені подобається поєднання того й іншого». Ці слова цілком можуть описувати підхід Солніцького.
Зарисовки, що складають картину, водночас виглядають ретельно впорядкованими й імпровізаційними за духом. Інтуїтивна нитка пов’язує багато сцен, які ведуть до зворушливого фіналу — не зі стрімким вибухом, але з полегшеним зітханням. Солніцький створив хиткий і ковзкий фільм, що, подібно до усмішки його головного актора, одночасно смішний і руйнівний.
