Укорінена в невибагливих пасторальних ритмах, стрічка ветерана киргизького сценариста й режисера Актана Аримкубата «Чорне Червоне Жовте» м’яко вплітає спокійну історію кохання і традицій у портрет гордого киргизького села, яке пережило кращі часи. Співавторка сценарію — Топчугул Шайдуллаєва. Ніжна драма передає невигадливу й ясну стилістику, яка місцями нагадує фільми Едварда Янга та Ясудзіро Одзу. Часто схиляючись до надмірної нерухомості й тиші, «Чорне Червоне Жовте» — цьогорічна заявка Киргизстану на «Оскар» — не зовсім знаходить своєї емоційної основи в обмеженому хронометражі.
Однак вартою уваги залишається та віконна рамка в життя спільноти, яку відкриває Кубат, і всі люди, які роблять свій внесок у її побут найкращим, на що здатні. Час подій не позначено точно, але є чіткі ознаки того, що дія відбувається в 1990-ті роки, одразу після розпаду Радянського Союзу й здобуття Киргизстаном незалежності. Це період переходу, який важко дався селянам: безробітні чоловіки часто п’ють, а жінки невдячно намагаються утримувати життя родин через приготування їжі, прибирання та виховання дітей.
Попри відносну нестачу, у селі зберігається традиційне ткацтво як життєва опора в багатьох сенсах. Для талановитої Турдугуль (виразна Наргіза Маматкулова), центральної героїні й єдиної ткалі фільму, уважне плетіння килимів — і заробіток, і свого роду духовний обов’язок: вона дбає про вузли, нитки й кольори килимів, які терпляче створює. Ключові кольори її робіт дають стрічці назву й водночас відзначають її темні епізоди. Хоча стислий синопсис для фестивальної програми трактує ці кольори як символи людської натури — спокою, напруги та ностальгічної меланхолії — сам фільм не зовсім відтворює таку тональну прогресію: без виразних підйомів і спадаючих хвиль усе подається надто стримано, інколи майже до шкоди.
Через художню рамку й спогади старої жінки глядач потрапляє в село до Турдугуль, яку наймають ткати килим для неприємно влаштованого подружжя Ширин (Айгуль Бусурманкулова) та Кадира (Мірлан Абдикаликов). Їхня історія не унікальна й відображає труднощі того часу: два люди в домовленому шлюбі, усе більше незадоволені життям. Кадир більше дбає про свого коня, ніж про дім, часто буває п’яним і відсутнім. Ширин почувається покинутою й у пастці; її емоційні спалахи загострюються тим, що вона не може завагітніти, хоча дуже хоче стати матір’ю.
Бусурманкулова вклала багато в роль і є, можливо, найпам’ятнішою акторкою в картині, але трактування персонажа Ширин виглядає прикро недоречним. Практична, проте справедливо розгнівана і розбитою до відчаю, вона в «Чорне Червоне Жовте» отримує не так уже й багато співчуття, натомість постає як клішований «сварливий» образ жінки, яка не розуміє чутливу натуру чоловіка. Це видно вже на початку, коли відбувається перший спалах Ширин: Кадир героїчно рятує козу від потопу і віддає її старому, який стверджує, що то його тварина.
Чому Кадир не залишив козу собі, замість віддавати нібито її власнику? За їхніх обставин Ширин має рацію, хоча фільм робить усе, щоб переконати нас у похитненні її моральних суджень. Моментами здається, що її дратівливі риси були придумані лише для того, щоб підготувати ґрунт для зародження роману між Кадиром і Турдугуль, які швидко закохуються один в одного без належної екранної хімії чи оповідання, що це пояснювало б. Заборонене чи ні, романтичному коханню легко співчувати в кіно, якщо воно подане з відчутним підґрунтям бажання, якого тут мало.
Більш переконливою в картині є робота оператора Таланта Акинбекова: уважна, майже церемоніальна зйомка процесу ткання й побутових ритмів, іноді під акомпанемент традиційних мелодій, якими наспівують селяни. Жіночі руки танцюють у кадрі, обіймаючи кольорові нитки або печучи свіжий хліб у дров’яних кам’яних печах, а чоловіки виконують важку працю на тлі величних гір і долин. Іноді фотограф фіксує незвичні сімейні портрети — кожен із них розповідає свою мовчазну історію.
Найсильніша сцена фільму настає, коли бабуся Турдугуль відмовляється продавати свою хату звичайним спритникам і шкодує про зникнення села, яке висковзло з її рук — сцену Акинбеков і Кубат подають у невимушеній документальній манері. Цілі сім’ї поїхали шукати роботу в великі міста, тож відповідальність за догляд за будинками, їх провітрювання й підтримку якогось стану лягла на стареньку. «Хто це підхопить після того, як мене не стане?» — дивується втомлена жінка. Сцена підкреслює виховні риси самопожертвеного матріархального ставлення, яке ставить виживання й тривалість над дрібними проявами патріархальної руйнівності. Саме через цю жіночу позицію ставлення стрічки до Ширин виглядає ще більш дивним і дисонансним.
Після того як принципова Турдугуль відмовляє Кадиру, «Чорне Червоне Жовте» завершується досить задовільно у короткому третьому розділі. На жаль, фільм залишає багато прихованих глибин у життях і Ширин, і Турдугуль невисвітленими — це історії двох жінок, обтяжених обставинами та спільним почуттям обов’язку.
