Рецензія на «The Choral»: Ральф Файнс диригує солодкогучним, але м’яко бунтівним антивоєнним ораторієм
Пісня «God Save the King» ніколи не була наймилозвучнішим чи наймелодійнішим національним гімном, і її дещо докірний, агресивний тон одразу постає в «The Choral». Коли посеред похмурих років Першої світової приходить добра звістка з фронту, гучне й спонтанне виконання цієї пісні сільським хором порушує їхню досить жалюгідну репетицію складного, моторошного ораторію Едварда Ельгара «The Dream of Gerontius», змушуючи витонченого хормейстера доктора Генрі Гатрі (Ральф Файнс) закотити очі. «Якби ви співали Ельгара з тією ж упевненістю, з якою співаєте гімн», — бурмоче він. Для Гатрі мистецтво важить набагато більше, ніж патріотизм, і приємним сюрпризом у фільмі Ніколаса Гайтнера — попри його милий, дуже англійський антураж — є те, що стрічка здебільшого на його боці.
Можливо, це й не дивно. «The Choral» — перший оригінальний сценарій Алана Беннета за понад сорок років. Беннет — 91-річна фігура в британській культурі, яку важко однозначно описати: квір, агностик, північного походження, робітничого класу; він одночасно затятий рояліст, що відмовився від лицарського титулу, і політик, який колись охарактеризував свої погляди як «консервативний соціалізм». Багато таких контрастів і конфліктів присутні в «The Choral» — іноді на користь, іноді ні, але завжди цікаво — навіть якщо Гайтнер, режисер, який раніше екранізував сценарії Беннета для «The Madness of King George», «The History Boys» і «The Lady in the Van», надає всьому фільму оманливо масластий блиск ностальгії з чаєм і печивом.
Спочатку стрічка виглядає як поєднання двох видів британського фільму для широкої аудиторії: портрету стійкості в часи війни та історії про аутсайдерів, які готують виставу — ніби «The Full Monty», але радіостанція налаштована на «Land of Hope and Glory», а не на «You Sexy Thing». Рік — 1916-й, дія відбувається в мальовничому (вигаданому) йоркширському містечку Ремсдені: пагорби й бруковані вулиці з теплим золотистим освітленням начебто захищені від війни на континенті, хіба що вона поступово забирає молодих чоловіків міста. Кожна хвиля призову відправляє з вокзалу бадьорих, чисто одягнених хлопців, які або повертаються розбитими й не в повному складі, або взагалі не повертаються.
Поки не дзвонить його власне ім’я, 17-річний посильний Лофті (Олівер Бріскомб) проводить дні, розносячи сумні звістки жінкам у Ремсдені. Його пустотливий приятель Елліс (Тейлор Аттлі) дивиться на світ оптимістичніше: «Горе — це можливість», — бадьоро каже він. Для хлопців також відкривається шанс у селянському хорі, який серйозно потерпає від браку чоловічих голосів через призов — незабаром у нього й зовсім може не залишитися молодого диригента. З’являється Гатрі: urbane, талановитий диригент, який колись мав певну славу, але місцеві осуджують його з кількох причин, зокрема тому, що він кілька років жив і навчався в Німеччині. Його відвертий атеїзм не додає прихильників; є й інші «дивності», які ніхто й не намагається назвати прямо. «Скажімо так: я б віддав перевагу сім’янину», — каже претензійний член ради Даксбері (Роджер Елам) і на цьому зупиняється.
Гомосексуальність Гатрі залишається здебільшого прихованою в усьому сценарії Беннета, але Файнс грає його з типовою витонченістю й стриманою меланхолією: його сум спрямований всередину через кохання та стосунки, які він не може озвучити. Є невиразні натяки від піаніста хору Хорнера (Роберт Еммс), ніжного й вразливого юнака, статус якого як відмовника робить його ще одним аутсайдером. Однак «The Choral» більше стурбований романтичними життями молодшого покоління: Елліс, Лофті та їхні друзі, що мають іти на війну, відчайдушно прагнуть втратити цноту до того, як можливо втратять життя. У їхньому полі зору — Мері (Амара Окереке), золотоголоса офіцерка Армії Спасіння, яка ще не розстебнула навіть ґудзика, і Белла (Емілі Ферн), більш рішуча дівчина, що тривожно чекає повернення свого пораненого хлопця Клайда (зворушливий виконавець ансамблю Джейкоб Дадман), можливо не готова до догляду за його травмою.
Сценарій Беннета стрибає між поколіннями іноді непослідовно, поставляючи на передній план певні точки зору лише щоб вони раптово відступили, але фільм ніколи не буває менш ніж цікавим — амбітний план Гатрі поставити Ельгарову возвеличену партитуру з фальшивим хором і трьохособовим оркестром надає подіям переконливого сюжетного імпульсу. Якщо це не закінчується очікуваним триумфом мистецтва попри перешкоди, то прихована, більш делікатна мораль на користь мистецьких прагнень, цілісності й компромісу проявляється крізь кумедно зневажливе камео Саймона Расселла Біла у ролі самого Ельгара.
Та найкраще фільм працює, коли тихо чіпляє наші очікування від лагідного британського кіно: чи то через сухе роздратування Гатрі щодо проявів національної гордості, чи то через відмову від рум’яної романтики на користь єдиної, несподіваної інтимної сцени — беземоційного, неохочого ручного задоволення на торф’яних просторах, тактовно показаного, але ніжно символічного для тіл та душ, зруйнованих війною й англійською стриманістю. У «The Choral» є відкриті, потворні рани, хоча їх акуратно й красиво оброблено чистою, пшеничною зйомкою Майка Ілі, розкішною партитурою Джорджа Фентона та бездоганними костюмами Дженні Бівен. У своїх найкращих моментах письмо Беннета прориває марлю й лишає слід.
