Режисерка фільму «Behind the Palm Trees» Мер’єм Бенмбарек перебуває в вирі емоцій напередодні світової прем’єри стрічки на Марракешському кінофестивалі.
З одного боку, марокканська авторка — чиїй повнометражний дебют «Sofia» отримав визнання в секції Un Certain Regard у 2018 році — дуже зворушена можливістю показати свою нову роботу на батьківщині.
«Я знаю, що мій фільм тут сприймуть на дуже глибокому рівні», — каже вона Variety.
Водночас ця радість є підсумком багаторічної боротьби за те, щоб проєкт ожив. «Знімати цей фільм було надзвичайно важко, — говорить вона. — Протягом семи років я переживала справжні моменти відчаю, але ніколи не здавалася. Насамперед я трималася за свою візію, хоча процес був надзвичайно складним і фільм створювався в дуже важких економічних умовах.»
На відміну від її прориву 2018 року, «Behind the Palm Trees» не отримав ключової державної підтримки, яка часто буває вирішальною для проєктів такого масштабу. Відсутність французької інституційної підтримки була особливо помітною для стрічки з відомими акторами, такими як Carole Bouquet та Olivier Rabourdin.
«Це багато говорить про те, наскільки сьогодні Франції важко прямо дивитися на наслідки свого колоніального минулого, аби виправити певні речі», — відображає Бенмбарек. «Думаю, багатьом французам також важко прийняти позицію, яку вони досі займають у багатьох країнах, особливо в Африці.»
Натомість фільм зібрався завдяки мозаїці міжнародної та місцевої солідарності. «Фільм став можливим завдяки підтримці Англії, Марокко і Бельгії, а також завдяки колективному пориву громади Танжера, яка повністю об’єдналася навколо проєкту, — каже вона. — Мені пощастило, що в Танжері у мене багато друзів, які допомагали. Це дійсно стало спільним зусиллям, щоб фільм існував. Нам бракувало грошей, але ми не здалися.»
Важливо, додає вона, що її творча автономія ніколи не була підірвана. «Мої продюсери жодного разу не просили мене робити художні поступки (особливо щодо відвертих зображень сексуальності, які ускладнювали показ у деяких країнах), — продовжує вона. — На жаль, в умовах сучасної кіногалузі режисери часто мають іти на компроміси — інколи ще на етапі написання. Але я можу сказати, що цей фільм повністю відображає моє бачення світу. Кожна репліка, кожен кадр, кожен рух камери були продумані й обрані дуже ретельно. Це має вирішальне значення; я нічого не залишила випадку.»
Справді, майже неможливо стерти всі сліди сексуальності з інтимного трилера, що зосереджений на молодому чоловікові з Танжера, розірваному між двома дуже різними романтичними партнерами. Молодий підрядник Мехді (Driss Ramdi) уже напівзаручений із Сельмою (Nadia Kounda), стриманою працівницею пекарні, але незабаром його приваблює сексуально вільна Марі (Sara Giraudeau) — забезпечена француженка, яка спочатку виступає замовницею, а потім стає його коханкою і соціальною покровителькою, підживлюючи його фантазії про піднесення й інше життя.
«Мені потрібно було зберегти абсолютну творчу свободу», — пояснює Бенмбарек. «Марі відкриває доступ до свого тіла — і було важливо, щоб це було видно, адже історія подається через погляд Мехді. Натомість Сельма визначається стриманістю; вона не відкривається і не дозволяє доступу до свого тіла. Інтимні сцени вимагали іншої візуальної мови. Це були свідомі художні рішення, які відображають моє бачення і напрям, у якому я хотіла вести фільм, навіть якщо вони не всім сподобаються.»
Фільми на зразок «Dirty Dancing» і «Titanic» надихали Бенмбарек під час роботи над новою стрічкою, допомагаючи поєднати гострий соціальний коментар із доступним і емоційним оповідним рядом.
««Dirty Dancing» був набагато попереду свого часу, — каже вона. — Він торкається абортів, класових розділів, емансипації дівчини, яка стає жінкою і звільняється від впливу батька. А «Titanic», як і багато інших фільмів, показує персонажа, що рухається з одного соціального класу в інший.»
«Я виросла на триллерах 90-х і тих трохи сентиментальних телевізійних фільмах суботнього вечора, — продовжує вона. — Я роблю ті фільми, які сама б полюбила як глядачка. Не думаю, що все потрібно надмірно переосмислювати. Задоволення має залишатися в центрі, бо робити кіно важко — і з кожним роком стає все складніше.»
«Наша робота сповнена сумнівів, де нічого ніколи не буває справді простим, — каже вона. — Тому важливо триматися за те джерело задоволення, згадувати, що змусило нас колись захотіти робити кіно. Ми були передусім глядачами і саме фільми нас зворушували. Це відчуття задоволення є необхідним — інакше продовжувати стає надто важко.»
