«Чи боротися, чи знімати?» Ні, це не рядок зі старої пісні. Саме таке питання поставив собі Артем Рижиков, коли спостерігав Революцію на Майдані в Києві 2014 року — протест, який тривав місяцями та прагнув усунути проросійського президента Віктора Януковича. Революція розпочалася з надії та запалу, а закінчилася кривавими подіями; сам Рижиков отримав поранення від двох куль (ми чуємо два постріли на його зйомках). «Моя камера розлетілася на куски», — каже він. Майдан досяг своєї мети, але Росія відповіла вторгненням у Крим.
Коли нинішня війна почалась 24 лютого 2022 року й Володимир Путін почав повномасштабне вторгнення, Рижиков ухвалив рішення: він буде воювати і знімати. Він став солдатом-режисером — в окопах із камерою, фіксуючи історію так, як її бачить людина зсередини.
Переглядаючи «A Simple Soldier», мимоволі запитуєш себе: чи Артем, який говорить до нас через камеру, — напівневидимий, напівегоцентричний режисер-спостерігач, чи його точка зору додає кадрам глибини і тривоги? Мені здається, швидше друге, з невеликою приміткою першого. Кадри в «A Simple Soldier» відкриті, моторошні й запам’ятовуються. Ми опиняємося посеред хаосу та національного розпаду. Фільм, зрежисований разом із колумбійсько-німецьким документалістом Хуаном Камило Крузом, додає барв до того, що ми вже чули й бачили про війну в Україні — так само, як це зробив фільм «20 Days in Mariupol», але тут показано більш звичайний, повсякденний зріз війни.
Ми знайомимося з дружиною Артема, Ірою, одразу після того, як вони почали зустрічатися: він представляє її батькам (мати прошепотіла перед камерою, яку, як їй здається, вимкнули: «Де ти її знайшов?»). Вісім років потому, за тижні до російського вторгнення, 150 000 російських військ зосереджуються біля кордонів, і пара їде дорогою з миготливими вогнями уздовж шляху. Артем каже, що схоже на кіно, і Іра зауважує: «Це на межі жаху й романтики». І це справді так.
Здається наївним говорити про «романтику» війни, але не помилково сказати, що війна може зближувати людей. У «A Simple Soldier» ми бачимо, як війна об’єднує українців. Фільм звертає увагу на Територіальну оборону: солдати, яких ми бачимо на тренуваннях, — це цивільні. «По суботах ми одягаємо форму і стаємо солдатами», — кажуть вони. Призовний вік — від 18 до 60 років. Артем, зовнішньо типовий слов’янин із довшим світлим волоссям, каже, що в житті ніколи раніше не тримав зброю, і пообіцяв собі: його камера буде його зброєю. І вона нею стане. (Але його зброя теж буде поряд.)
Сирі розділи фільму носять назви на кшталт «Ірпінь, 19-й день». Є звичайне життя — футбольний матч. І є звичайний жах — мертва собака з кров’ю на морді. Ми бачимо обгорілі, пошкоджені частини тіл у зоні, що всіяна мінами. Один боєць дорікає Артему, що той наражає інших на небезпеку зі своєю камерою, і кричить, щоб той тікав геть.
«Харків, 72-й день». Артем обирає професію оператора БПЛА, бо вірить, що дрони можуть вирішити повітряну боротьбу, а навички пілотування нагадують його вміння як кінематографіста. Він шпигує з висоти, спостерігає і знімає. Жінка поруч у розпачі: «Бідний Харків, яким же він був красивим». Ми дивимось на напівруїни й намагаємось уявити те місто, про яке вона говорить. Батько Артема помирає: він був хворий, а місцева лікарня була розбомблена. Ось що робить ця війна.
Можливо, найвражаюче в «A Simple Soldier» — слова жінки на ім’я Марта: «Ця війна абсурдна. Це повна нісенітниця. Я досі не можу збагнути, що ми в ній опинилися. Я не розумію, чому нас вирвали з простого життя. У жодного з нас немає запасного життя.» І це — болюча суть фільму. Ми спостерігаємо за кінематографістом, який став солдатом і водночас лишається громадянином, що фіксує життя, яке поглинула війна. Ближче до кінця, за кермом свого автомобіля, Артем завиває на весь голос. Це схоже на внутрішній крик України — нації, яку вирвали з того життя, за яке вона бореться.
