Я зазвичай уникаю цього терміна, якщо можу, але не можна заперечувати, що «Keeper», новий фільм режисера Оґуда Перкінса («Longlegs», «Monkey»), — це експериментальний фільм жахів. У цьому його і сила, і слабкість. Теоретично створення експериментального фільму — сміливий творчий акт (хоч я б не поставив йому занадто високу оцінку успіху). Два роки тому з’явився радикальний експериментальний фільм жахів, який був просто вражаючий — «Skinamarink» Кайла Едварда Болла, який використовував фрагментарний наратив, щоб торкнутись відчуття тривоги: «Skinamarink».
Але в «Keeper», драмі про серійного вбивцю з кількома по-справжньому моторошними моментами, тон стриманий і натуралістичний, проте час від часу вривається дивна, трансово-химерна нота. І справа в тому, що ці дивні фрагменти не складаються в логічне ціле. Можливо, це зроблено навмисно, але від цього воно не стає кращим. Схоже, можна було б створити видатний фільм про серійного вбивцю, використовуючи мову експериментального кіно, щоб торкнутися суті їхнього кривавого психозу, але «імпресіоністська» сновидна логіка «Keeper» залишає відчуття, що Перкінс переглянув забагато різних фільмів і хоче виливати на екран випадкову підбірку страхів зі своєї голови.
У «Keeper» є хитрий і тривожний вступ, який заставив мене повірити в можливості фільму. Ми бачимо повністю з точки зору головного героя монтаж жінок, з якими він зустрічався і яких кидав. Коли його модель поведінки стає зрозумілою, виникає знайома соціальна нота — ми ніби читаємо щоденник серійного моногаміста, фраза, що сама по собі суперечлива (він моногамний — доки не кинe тебе заради іншої), але й при цьому має відголоски «серійного вбивці». Послання: коли йдеться про чоловіків, «серійний» може бути проблемою.
Ліз (Татіана Маслані, відома по серіалу «Orphan Black»), гостра, міська й розгублена щодо свого життя, збирається поїхати з бойфрендом, із яким зустрічається рік, Малкольмом (Россіф Сазерленд), у сімейну хатину на околицю. Слово «хатина» звучить скромно, але це місце доволі погоничне: елегантний двоповерховий дерев’яний будинок із високими стелями й великими вікнами, усе відремонтоване — ідеальне місце, щоб хтось міг сховати жертву. Але чи справді Малкольм — вбивця?
Він виглядає так, ніби міг би ним бути. Він лікар, трохи нудний і без усмішки — у виконанні Россіфа Сазерленда (сина Дональда Сазерленда), прихований за похмурою бородою й із дивною монотонною пасивністю. Чому вона з цим чоловіком? Можливо, нам це не цілком підкуповує, але принаймні він виглядає зовні нормальним, і в цьому справа. (Трохи жарту, навмисного чи ні: у країні, що стала такою саркастичною, похмура канадська щирість Россіфа Сазерленда сприймається як червоний прапорець.)
Малкольм каже Ліз, що вона «не така, як усі ті інші дівчата» — репліка, яка підказує, що вона саме така, як ті інші. Ми готуємось спостерігати його спуск у божевілля, але трапляється інше. До них приїжджає кузен Малкольма — огидний чувак Даррен (Біркетт Тьортон, у відтінку розбещеного Карсона Дейлі), який приводить із собою модель зі Східної Європи, яка майже не говорить англійською, Мінку (Еден Вайс). Це можна віднести до «реалістичного жаху», але ось що нереалістично: Мінка вказує на коробку з тортом, яку приніс доглядач, і каже: «Смачує як лайно».
Пізніше Малкольм пропонує Ліз шматок шоколадного торта, і вона його їсть (напружена сцена) — смак нормальний. Але вночі вона спускається на кухню й зжирає весь залишок торта. І ніби він починає давати їй видіння: привидоподібних сірих гуманоїдів, тіл колишніх дівчат, яких убито, пару купок каміння в лісі, з яких піднімається пар; а також дивний спалах із минулого, коли кузени ще хлопцями тримали мушкети й убили жінку в лісі, яка виглядала як Ліз. Потім Малкольму потрібно повернутися в місто на прийом пацієнта, Даррен заходить знову й іде на кухню за м’ясницьким ножем (чи він сам серійний вбивця?), але все це ні до чого не приводить.
«Keeper» знятий добре: операторська робота Джеремі Кокса має лісову стриманість, більш вишукану, ніж ексцентрична помпезність «Longlegs» і «Monkey». Проте для глядача це двогодинне вправляння в тому, щоб зрозуміти, що, власне, відбувається. У фільмі є типові мотиви про серійних вбивць (голови, занурені в липку розчинну рідину та ін.), але якщо прислухатись до музичних підказок — Пеггі Лі, що співає «I Don’t Want to Play in Your Yard», або версія Mickey & Sylvia «Love Is Strange», або «Fooled Around and Fell in Love» Елвіна Бішопа під фінальні титри — виникає відчуття, що Перкінс вважає, ніби знімає фільм про місце, де серійні вбивства перетинаються з відсутністю зобов’язань. Насправді ж це Оґуд Перкінс, який не може взяти на себе зобов’язання — до якоїсь однієї стилістики, а не стрибати до наступної дурнуватої ідеї, що спадає йому на думку.
