Як вирішити проблему на кшталт «Chess»?
Мюзикл із музикою та текстами пісень Бенні Андерссона й Бйорна Ульвеуса (ABBA) та Тіма Райса, а тепер із новою версією сценарію Райса від Денні Стронга, розповідає про шахове суперництво холодної війни між Фредді Трампером (Аарон Твейт) зі США та Анатолієм Сергєвським (Нікольс Крістофер) зі СРСР, а також про жінку, Флоренс Вессі (Ліа Мішель), яка опиняється посеред цього конфлікту. Хоча мюзикл має відданих прихильників, «Chess» відомий своєю плутаниною, насамперед через заплутаний сценарій Райса, який переробляли стільки разів, що важко вести рахунок. Пісні переставляли, додавали, вирізали або перепризначали. Місця дії й роки змінювали. Персонажів розширювали, викреслювали або значно коригували. Закінчення (особливо для Флоренс) пережило численні варіанти з різними сенсами. Навіть, здавалося б, ключові деталі, як-от хто виграє шахові партії, відрізнялися в різних постановках.
Це відродження — третя спроба режисера Майкла Меєра і Денні Стронга працювати з матеріалом після постановок 2018 і 2022 років. Серед важливих змін Стронга — зміщення хронології та додавання ширшого історичного контексту: перша дія відбувається на тлі переговорів щодо договору САЛТ II, а друга крокує до військових навчань Able Archer 83. Теоретично це мало би спрацювати, і в першій дії воно здебільшого працює. Друга дія, однак, сходить із рейок: хиткі політичні альянси стають заплутаними, а ідея, що США і СРСР готові знищити одне одного ядерною зброєю через результат шахової партії, виглядає абсурдно. Ставки штучно завищені — ніби лічильник до руйнування світу — але потім нічого не відбувається. Бомбардуваннями це не завершується. До того ж сценарій настільки багаторазово підчищали й переробляли, що лишилися сліди попередніх версій — репліки, що натякають на вирізані моменти, або мотиви, які не отримують розвитку.
Незалежно від версії, у центрі «Chess» завжди залишається сильна людська драма, піднесена приголомшливими піснями та часто прекрасним музичним рядом. У своїх масштабних музичних моментах — у «Nobody’s Side», «Anthem», «I Know Him So Well», «Someone Else’s Story» і запально-старомодній «One Night in Bangkok» — легко зрозуміти, чому в мюзиклу є віддані фанати. Проте багато іншого пригнічує загальне враження: нелогічний сюжет, незрозумілі мотивації персонажів і, у цій постановці, марний ансамбль. Меєр дозволяє хору бешкетувати як натовпу й сидіти на сцені весь перший акт, а потім повністю забуває про них у другому. Можливо, без цих марних пішаків було б краще.
Щойно починається увертюра, відродження викликає радше відчуття концерту «City Center Encores!» ніж великої бродвейської постановки. У складі — чимало зірок, але майже немає декорацій: кілька сходів для оркестру на сцені, ряд лавок і кілька колон із великими шаховими фігурами. На задній стіні — надто очевидні проєкції: куполи Василівського собору в Москві, американські й радянські прапори, і неодноразове фото дитини, яку підкидають через паркан. Костюми цілком безликі: головні ролі в чорному й білому, хор — у сірому двобортному. Світловий дизайн місцями ефективний, хоча кілька тонких ламп-стрічок із дешевих LED, що миготять між синім і червоним, виглядають непродумано.
Постановка начебто не вірить, що глядач пам’ятатиме, що це мюзикл про холодну війну, тож намагається постійно нагадувати про це через проєкції, освітлення й промови персонажа, відомого як Арбітр (Брайс Пінкхем). Як оповідач, Арбітр тут — надміру метатеатральна фігура, що звертається до публіки, вихваляє спів Мішель, вибачається за те, що прізвище Твейта звучить як Trump («пам’ятайте, цей мюзикл спочатку був написаний у 1984 році»), постійно наголошує, що ми дивимося мюзикл, і робить ніякові спроби жартувати на злободенні теми про RFK Jr. чи рішення Джо Байдена знову балотуватися. Пінкхем виглядає набридливо й виснажливо, хоча це частково провина режисури Меєра та письма Стронга.
Незважаючи на кілька помилок у цій постановці «Chess», вона пам’ятає, що королева — найсильніша фігура, і мудро дає Мішель сяяти як зірці. На відміну від «Funny Girl», де вона завжди була в центрі уваги, тут їй доводиться ділити сцену, і вона робить це з гідністю й майстерністю. Ніколи не домінуючи й не крадучи сцени, Мішель має командну присутність і знаходить глибину болю, туги та внутрішнього конфлікту своєї героїні. Вона — беззаперечний гросмейстер із рідкісним поєднанням бездоганної техніки, чистого тембру, вокальної сили та видатної вмінності емоційно працювати на сцені. Її виконання «Nobody’s Side» таке чудове, що хочеться, щоб на Бродвеї знову були фінали/енкори.
Твейт, як і завжди, талановитий, а його зачіска — заворожливо ювелірна, але, на жаль, у другому акті йому не дають багато простору. Голос у нього манливий, і видно, що роллю він насолоджується, але з прогресом вистави його постать стає надмірною: Стронг вигадує дедалі менш правдоподібні причини, щоб тримати його в центрі. Фредді не розкритий належним чином, він коливається між нахабністю й депресивною параною. Твейт робить усе можливе, але трохи тьмяніє на тлі Мішель і Крістофера.
Серед трьох головних персонажів Крістофер, можливо, є єдиним менш відомим іменем, але він дає вражаючу партію. Він передає цинічний і самогубний біль Анатолія — дитячого шахового вундеркінда, відірваного від родини й перетвореного на радянську машину, який тепер мусить з’ясовувати, чого хоче від життя, чи здатен любити і як ставиться до батьківщини. Спів Крістофера дуже потужний, особливо в «Anthem», але його головне досягнення — довести, що акторська робота й робота над персонажем надзвичайно важливі для втілення цієї ролі.
Шон Елан Крилл у ролі Уолтера, оперативника ЦРУ, і Бредлі Дін як Молоков, наставник із КҐБ, функціонально уособлюють ворогуючі фракції й виглядають однаково неприємно. Серед основного складу також є зазвичай чудова Ханна Круз у ролі Світлани (дружини Анатолія), але тут її виконання — рідкісний промах. Незважаючи на те, що в діалогах вона говорить із російським акцентом, у співі його немає, що дивує й відволікає (особливо помітно на фоні Діна і Крістофера, які вміло говорять і співають із російським звучанням).
Парадоксально, але для мюзиклу про шахи це відродження не надто зацікавлене самою грою. У постановці є дві шахові партії, і в обох гравці стоять біля мікрофонів і монотонно коментують ходи («Пішак на е6», «Кінь на f3»), через що партії подаються зовсім нетеатрально й невізуально. Тим, хто не знайомий із шахами або не може уявити дошку й фігури в уяві, ключові партії важко відслідковувати. Меєр і Стронг, здається, абсолютно зосереджені на символіці холодної війни як шахової битви й не дають нам побачити й зрозуміти контури самих партій.
На жаль, суперечка щодо того, чи можна врятувати або переробити «Chess», триватиме, бо це, ймовірно, не найкраща ітерація матеріалу. Те, що співає Флоренс, резонує з усім «Chess»: «Мені ще багато довести; має бути більше, чого я могла б досягти.» Є стільки потенціалу, що важко не постійно хотіти бачити версію «Chess», яка повністю працює.
Хоча цей матч «Chess» і не виявив нового чемпіона, усе ж тут є захопливі сценічні миті, особливо завдяки Мішель і Крістоферу, які допомагають відкрити магію мюзиклу й роблять цю місцями нерівну гру вартою перегляду.
