«Що ще їм лишилося зробити, чого вони ще не зробили?» — запитує стійкий іранський режисер Джафар Панахі, якого засудили до шести років ув’язнення за «пропаганду проти режиму» після того, як він планував фільм про протести після виборів 2009 року. «Вони знову заборонять мені виїжджати? Добре, хай забороняють. Так у мене більше часу, і замість подорожей я можу писати наступний фільм. Хочуть кинути мене до в’язниці? Добре, хай кинути. Тоді я знайду тему для свого наступного фільму.»
Як би дивно це не звучало, за останні шість місяців я бачив Панахі тричі за межами Ірану: спочатку в Каннах, де він отримав «Золоту пальмову гілку» — головну нагороду найважливішого у світі кінофестивалю — за фільм «It Was Just an Accident».
Потім я зустрів його на вулицях Теллурайнда. Він приїхав у старе гірниче містечко в Колорадо, щоб отримати почесну Срібну медаль цього фестивалю. Хоча для Панахі кіно — найважливіше, сумніваюся, що він може протриматися й дві години без тютюну, і я бачив його, як він палив уніж перед готелем New Sheridan.
Нещодавно мене запросили модерувати сесію питань і відповідей із Панахі в Ojai Playhouse, за дві години їзди на північ від Лос-Анджелеса — унікальна можливість взяти інтерв’ю в особистого кумира, який говорить через перекладача. Якщо все складатиметься так само, наступна наша зустріч може відбутися на церемонії «Оскарів».
У будь-якому разі дивно бачити Панахі за межами Ірану, адже цей непокірний режисер фільмів «Це не фільм» і «Без ведмедів» з 2010 року перебуває під 20-річною забороною виїжджати з країни або, точніше, забороною робити кіно. Тоді його звинуватили в «пропаганді проти режиму» й дали шість років за планування фільму про протести 2009 року.
Панахі відбув близько десяти місяців цього терміну: перші три — під час очікування суду у 2010 році, а ще сім почалися в липні 2022 року, коли він прийшов до тегеранської в’язниці Евін, щоб поставити запитання про арешт іншого режисера — Мохаммада Расулова (його фільм «The Seed of the Sacred Fig» яскраво показує, наскільки нестерпним є репресивний режим Ірану). Панахі затримали незадовго до загибелі Махси (Джини) Аміні, яка спровокувала рух «Жінки, життя, свобода».
Після голодування в лютому 2023 року йому зрештою дозволили повернутися додому, і хоча влада суворо заборонила йому займатися кіно, він не просто їх проігнорував — «It Was Just an Accident» стала прямою відповіддю на час, проведений у в’язниці.
«Якби я не сидів у в’язниці, я б не зрозумів цих героїв, і, можливо, цей фільм ніколи б не з’явився», — сказав мені Панахі. «Тому я не той, хто зробив цей фільм. Цей фільм зробили люди, які посадили мене в тюрму.»
«Цей фільм зробили люди, які посадили мене в тюрму.»
Джафар Панахі
У фільмі чоловік, переслідуваний спогадами про перебування в Евіні, переконаний, що впізнав поза в’язницею свого жорстокого допитувача — Екбаля. Хоча він ніколи не бачив обличчя катувальника напряму, вижилець упізнає звук його залізної ноги. Це нагадує «Смерть і дівчина», але в абсурдній комедійній інтерпретації: герой викрадає кульгавого незнайомця, а потім збирає трьох інших колишніх в’язнів, щоб встановити його особу й вирішити, що робити далі.
Коли я похвалив Панахі за сміливість відкрито розповісти про свій досвід, він відхилив це слово. «Для мене це зовсім не «сміливість». Це моя робота. Моє діло — кіно. Щоб робити свою роботу й захищати переконання щодо кіно, для мене немає нічого важливішого. Ми прийняли, що там, де ми живемо, будь-яка дія має свою ціну», — сказав Панахі.
«Ви називаєте мене хоробрим, але насправді багато людей роблять значно важливіші речі, — додав він щиро. — Наведу малий приклад. У в’язниці я зустрічав людей, які голодували 20 чи 30 днів, і ніхто б не дізнався про це, а якби я перестав їсти на два дні — весь світ би про це дізнався. Тому порівняно з ними мої вчинки не такі вже й героїчні.»
«It Was Just an Accident» — це данина тим людям, чиї пережиті історії відображені в колекції персонажів, які визначають долю Екбаля у фільмі. Протягом семи місяців Панахі знайомився з іншими в’язнями, говорив і слухав їхні історії.
«Ми ділилися цими розповідями не з думкою зробити про них фільм. Це було просто, щоб скоротати час і зробити тюремні дні легшими. Їм потрібно було поділитися своїм болем, а мені — почути їх», — сказав Панахі.
«Коли я вийшов з тюрми, я обернувся й подивився на ті високі стіни, і мене вразило, що мої друзі залишилися там. І з кожним днем це з’їдає зсередини», — пояснив він. «От я й сказав собі одного дня: ‹Треба щось робити. Що я можу зробити? Я не знаю нічого, окрім кіно.› І тоді я зрозумів, що це мова, якою можу говорити — мова кіно — і це стало мотивацією до роботи.»
У фільмі Панахі навмисно обмежує інформацію про бекграунд персонажів. Ми бачимо, що Вахід (Вахід Мобассері), який думає, що впізнав Екбаля (Ебрагім Азізі), — простий робітник. «Його посадили в тюрму тільки тому, що він висловив незгоду з ситуацією», — розповів Панахі, хоча ця деталь мені й не кидалася в очі під час читання сценарію. Зрозуміло також, що Шива (Маріам Афшарі), миролюбна весільна фотографка, і гарячкуватий Хамід (Мохаммад Алі Елясмеєр) мали стосунки, які не витримали випробувань.
«Ми знаємо, що Шива була журналісткою й писала розслідування про фальшиві ліки, і через те, що вона викрила обман, потрапила за ґрати», — сказав Панахі. «Екбал, допитувач, зазнавав принижень у дитинстві, і ці приниження вплинули на нього так, що він опинився при владі й тепер намагається довести собі щось.»
Деталі можуть бути мінімальними, але, на думку Панахі, «я вважав, що цього вистачить, щоб ми могли розпочати більші розмови про гнів, про справедливість, про прощення і, що важливіше за все, про цикл насильства і те, чи продовжиться він у майбутньому.»
Це має значення, вважає Панахі, бо така система не може тривати вічно. Фільм це ілюструє: рано чи пізно люди звернуть зброю проти своїх гнобителів, й тоді дискусія про долю Екбаля піднімає питання, як бути з тими, хто був частиною старого апарату контролю.
«Цей фільм зроблено для постісламської республіки. Тому я виношу питання у фільмі: чи підготували ми себе до того, що потрібно зробити на день після падіння режиму?» — сказав Панахі. «Я вірю, що падіння станеться, але ніхто не знає коли — сьогодні, завтра, за тиждень, за місяць, за рік. Ніхто не знає.»
Після показу Панахі згадав, що його кар’єра починалася в зовсім іншому стилі, далекому від соціальної свідомості, яку світ уперше побачив у «Білій кульці» 1995 року — етичні, земні історії про людей, із якими він живе або яких спостерігає на вулицях. До того, будучи студентом, він надихався одним із великих голлівудських режисерів.
«Алфавіт кіно я вивчив у Альфреда Хічкока. Це мені потім допомогло, щоб у моїх фільмах не було орфографічних помилок», — сказав Панахі, який навіть отримав бюджет від національного телебачення на короткометражку в стилі Хічкока. «Коли справи дійшли до монтажу, я запитав себе: ‹Яку нісенітницю ти зняв?› Алфавіт був правильний, але фільм не мав душі.»
Відчувши сором, Панахі пішов у лабораторію, вкрав негативи й знищив їх. Після цього він деякий час був пригніченим, не знаючи, який внесок може зробити в кіно. Потім він відкрив для себе італійський неореалізм — «особливо ‹Крадії велосипедів›» Вітторіо де Сіки, — і загорівся. «Я зрозумів, що люблю суспільно заангажоване кіно, а в іншому жанрі марную час.»
У своїх перших фільмах Панахі бореться за громадянські права, протистоїть утискам жінок у стрічках «Кола» та «Без місця», або висвітлює вартість соціальної нерівності у «Багряній золотої».
Коли Панахі вперше отримав суворий вирок у 2010 році, він згадав, як багато його студентів скаржилися, що неможливо працювати в іранській системі. Замість того, щоб погодитися з поразницьким підходом, він подумав: «Добре, влада заборонила мені робити фільми, отже я зніму щось у власній квартирі з другом і в кінці назвемо це ‹Це не фільм›.»
Якщо він не може заробляти кіно, Панахі мав придумати інший спосіб заробітку. «Найпростіше для мене було б їздити таксистом», — подумав він. Але навіть у таксі він розумів: «Якщо я буду возити людей, я все одно поставлю камеру десь і розповім історії своїх пасажирів.» Цей фільм, «Таксі», отримав «Золотого ведмедя» на Берлінському кінофестивалі 2015 року.
Він став ще винахідливішим. «Коли я працював із Мохаммадом Расулофом у своїй квартирі, у нас не було великого досвіду, і саме тому до нас увірвалися й забрали в тюрму. Ми не вживали захисних заходів», — сказав Панахі. З часом він зрозумів, що треба тримати команду маленькою і уникати великої техніки, щоб не привертати зайвої уваги. Іноді він і Расулоф режисують через посередників, тоді як знімальна група прикидається, що знімає студентський фільм або рекламу.
Кастинг для його фільмів — окрема проблема: зйомки ведуться без дозволів, що прямо порушує закон (його сценарії не подаються на затвердження до Міністерства культури і ісламського проводу). Він просить потенційних акторів прочитати сценарій у нього вдома й дає їм 24 години на рішення. Теоретично участь у проєкті може призвести до покарання — тому в багатьох іранських фільмах у титулах стоїть «Анонім» замість імен.
«Я справді вірю, що кожен може грати. Головне — правильно підібрати людину», — сказав Панахі. «Перше, на що я звертаю увагу, — це зовнішність, тіло потенційного актора. Коли фізичні характеристики підходять, як тільки бачиш цю людину на екрані, ти вже наполовину там.»
Панахі пише ролі спочатку, а потім шукає людину, яка їх втілить. У «It Was Just an Accident» фільм починається з Екбаля, і це збиває глядача з пантелику: спочатку виникає співчуття до нього — сім’янин, який їде з донькою й вагітною дружиною, засмучений через те, що собака вибігла перед машиною — перш ніж зустріти Вахіда чи дізнатися, чому той може ненавидіти Екбаля.
«Коли ти дивишся далі і бачиш, що інші персонажі сумніваються, хто ця людина, ти як глядач теж вагатимешся, бо пам’ятаєш, як він був засмучений через вбитого собаку», — пояснив Панахі. До 2022 року режисер не наважився б зробити такого персонажа метонімом режиму.
«Коли я був у в’язниці, сталося щось, що розділило історію Ісламської Республіки на «до» і «після»: ‹Жінки, життя, свобода›», — сказав Панахі. «Після цього все змінилося, і кіно не могло залишатися осторонь, особливо те кіно, що називає себе суспільно заангажованим. Звичайні люди почали переступати червоні лінії. І тепер кіно теж має переступати ці лінії.»
Оглядаючись назад, Панахі згадав приголомшливий випадок із 2000 року, коли він віддав свій сценарій до «Кола» людині, з якою хотів працювати: «Коли я прийшов поговорити два дні потому, вони поклали сценарій в конверт і дуже поспіхом повернули мені. Сказали: ‹Візьми це й нікому не показуй. … Тебе можуть зарізати на вулиці, і твої кишки випадуть›», — розповів він. «Тоді ‹Коло› було на крок попереду суспільства. Але після руху ‹Жінки, життя, свобода› суспільство стало на крок попереду кіно, і ми намагаємося наздогнати.»
Це пояснює навіть таке просте явище, як показ жінок без традиційного покриття голови. Раніше зйомки актрис без хіджабу вважалися порушенням. Але після протестів 2022 року багато жінок відмовилися від хіджабу. «Соціальне кіно не повинно брехати. Якщо воно не показує ці реалії і не лишається вірним цьому принципу, фільм не буде правдивим», — зазначив він.
Ця еволюція іранського кіно, яку представляє останній фільм Панахі і перед ним робота Расулова «The Seed of the Sacred Fig», також змінює сприйняття іноземної аудиторії. Раніше глядачам було легко дивитися фільми Панахі з жалем до людей у культурі, що здавалася більш репресивною.
Панахі ж бачить усе навпаки і попереджав про це, подорожуючи іншими країнами. «На жаль, те, що ми переживаємо в сучасному Ірані — те, що здається минулим, — є майбутнім для багатьох місць, у яких ми бачимо такі ж ознаки», — сказав він.
