Коли Кінофестиваль у Досі відкрив свою першу програму з помітним блоком, присвяченим суданському кіно та музиці, це стало важливим сигналом у момент, коли фільми та самі люди Судану борються за те, щоб залишатися помітними. У рік, відзначений війною й масовим переміщенням, відбір фестивалю одночасно святковий і тихо політичний. Найяскравіше це відчутно в «Cotton Queen», дебютному повнометражному фільмі суданської режисерки Сюзанни Міргані, що змагається в міжнародній конкурсній програмі.
«Cotton Queen» уже привертає увагу критиків, отримавши «Золотого Александра» за найкращий повнометражний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Салоніках на початку цього місяця — важливий крок як для фільму, так і для зростаючої помітності суданського кіно.
Суданська аудиторія за кордоном бачила фільм на фестивалях від Венеції, де він мав світову прем’єру в Critics’ Week, до Чикаго, часто збираючись невеликими, але пристрасними групами. «Перша реакція завжди: «Ми бачимо Судан на екрані», — каже Міргані. — Особливо серед молодших суданців це полегшення — бачити знайомі обличчя, пейзажі та взаємини.»
Для Міргані, яка живе в Катарі та розвивала проєкт за постійної підтримки Doha Film Institute, Доха стала рідкісним випадком, коли великий захід ставить суданську творчість не на окрему сторінку, а в центр програми. «Це важливо, що фестиваль сам вирішив висвітлити суданську культуру, — розмірковує вона. — У багатьох куточках світу суданські громади відчувають себе непомітними. Тут є відчуття, що нас побачили.»
«Cotton Queen» починався як сценарій, що коливався між коротким і повним метром, тож Міргані спочатку зняла 2020 року короткометражку «Al‑Sit» як доказ ідеї за підтримки DFI. Той короткий фільм став проривом, отримавши нагороду Canal+/Cine+ у Клермон‑Феррані й проклавши шлях до дебютного повного метру.
Об’єктом обох проєктів стала несподівана одержимість: суданська бавовна. Міргані майже десятиліття вивчала її історію та символіку. «Бавовна має центральне значення для Судану в усіх аспектах», — підкреслює вона. Ця культура пов’язана з домашніми ритуалами, спільною спадщиною й болючим колоніальним минулим країни. Жінки покоління її бабусі пряли сиру бавовну в нитки — робота, що дозволяла їм заробляти, заощаджувати та зберігати тиху економічну незалежність. «Навіть коли в домі ніхто інший не мав доходу, бабуся завжди мала готівку, бо продавала свої нитки», — пояснює Міргані. «Тут і історія, і жінська сила.»
У центрі повнометражного фільму — різке відкриття, яке Міргані зробила під час досліджень: генетично модифіковані насіння бавовни, вперше введені в Судані 2012 року, до 2020 року витіснили більшість традиційних посівів. «Мене шокувало усвідомлення того, що цей скарб суданської історії — природне волокно бавовни — більше практично не існує», — згадує вона.
«Cotton Queen» будує художню історію на цій реальності, розповідаючи про підліткову Нафісу (Міхад Муртада), яка опиняється в центрі боротьби за контроль над генетично модифікованим насінням, від якого залежатиме доля її села. Міргані поєднує оповідь про дорослішання з екологічною та економічною критикою, не перетворюючи фільм на нотацію. «Фільм — не лекція, хоча в ньому є уроки, — каже вона. — Ви розумієте ризики через Нафісу, через її бабусю, через громаду.»
Фільм також запозичує елементи з історичних конкурсів «Cotton Queen» 1930‑х років — конкурсів краси для робітниць текстильних фабрик у північній Англії, які з меншим документуванням проводились і в Судані. «Це був конкурс найгарнішої дівчини, що працювала на фабриці, аби представити красиве обличчя жахливій індустрії, — пояснює Міргані. — Я хотіла переосмислити цей конкурс і повернути його з ніг на голову.»
Спочатку Міргані планувала знімати повністю в Судані з переважно суданським акторським складом і командою. Але після початку війни в квітні 2023 року ці плани зруйнувалися. Багато співробітників втекли до Єгипту, і виробництво переїхало слідом за ними. «У Судані справді зростала інерція для розвитку кіноіндустрії, — зауважує вона, згадуючи міжнародний прийом «Goodbye Julia» та «You Will Die at Twenty». — Війна зруйнувала все: життя, засоби для існування, культурні проєкти.»
Релокація стала питанням солідарності не менше, ніж логістики. «Ми поїхали за ними, — каже Міргані. — Єгипет не був їхнім домом, але там вони опинилися.» Природне середовище вздовж Нілу давало візуальну близькість до бавовняних полів і берегів, які майже не відрізнялися від суданських, та водночас емоційний ландшафт був радикально іншим. Деякі актори приїхали лише за кілька тижнів до зйомок і ще переживали те, що бачили під час втечі з Судану. Багато акторів були молодими, непрофесійними та переміщеними.
Втім кіновиробництво стало джерелом стабільності. «Вони хотіли, щоб фільм їх об’єднав», — відзначає режисерка. — «Судан — надзвичайно комунальна країна, і це відчуття вони знайшли на майданчику.» Побудоване в Єгипті суданське село на знімальному майданчику виглядало настільки живим, що виходити ввечері ставало дезорієнтуюче. «Виходиш назовні і раптом пам’ятаєш: «Боже, ми вже не в Судані», — згадує вона.
Фільм був знятий як міжнародна копродукція під керівництвом продюсерок Керолайн Доб та Дідара Домехрі за участі компаній Strange Bird, Maneki Films і Philistine Films — координація яких виявилася життєво важливою при зміні обставин проєкту. Широка мережа копродукції також включала ZDF/Das Kleine Fernsehspiel, ARTE, Film Clinic, MAD Solutions, JIPPIE Film та Red Sea Fund.
Підбірка Дохи, присвячена Судану, виходить за межі кіно і включає музичну програму «Sounds of Sudan», що має особливе значення для Міргані, яка трактує музику як наративний голос. «Cotton Queen» починається з того, що дівчата співають «aghani albanat» — «дівочі пісні», виконувані у жіночих просторах. «Тексти досить зухвалі», — зауважує вона. — «Там дівчата говорять вільно в контексті, що зазвичай може бути доволі обмежувальним.» Саундтрек, створений тунісько‑французьким музикантом Аміном Бухафа, переплітає суданські інструменти, такі як уд і тамбур, а бруклінська суданська співачка Alsarah з’являється в сучасній обробці традиційної пісні. «Суданці дуже ліричні», — додає Міргані. Вона навіть написала вірші Нафіси власноруч і віддала їм художнє місце у фільмі.
Суданське кіно досі рідкісне — відсутність, яку Міргані відчуває гостро. «Можливо, існує лише близько десяти художніх фільмів, знятих суданськими режисерами», — оцінює вона. — «Нам потрібна кількість, якість, різні перспективи.» Ця нестача робить підбірку Дохи ще важливішою. Багато суданських акторів і членів команди, які досі розкидані по Єгипту, будуть доставлені до Дохи на показ. «Ми вперше подивимося фільм разом, на екрані, — розмірковує Міргані. — Це величезний подарунок.»
Що ж до майбутнього, надії Міргані залишаються прив’язаними до звʼязків. «Зараз у нас немає країни. Зараз країна зруйнована. Тож бути пов’язаними через цей фільм було б для мене найбільшою мірою успіху», — каже вона. З міжнародними продажами, якими вже займається Totem Films, вона сподівається, що фільм обʼїде якомога більше місць, особливо для суданських громад у діаспорі та в таборах для біженців. Глобальна платформа може допомогти розширити охоплення, але для неї справжня мета залишається незмінною: створити точку звʼязку для суданських глядачів, де б вони не були у світі.
