«The Chair Company»: зірка й реальний продавець костюмів про дебют у акторській ролі з «неймовірним» Тімом Робінсоном — «Сподіваюся, не зганьблюся перед дружиною»
SPOILER ALERT: Наступна стаття містить деталі сюжету 1‑го сезону, 2‑ї серії «The Chair Company», яка зараз доступна на HBO Max.
Переконати глядача, щоб хтось заткнув за пояс Тіма Робінсона, нелегко. Його фірмові персонажі — люди, чия соціальна ніяковість призводить до гучних, здебільшого недоречних вчинків — як, наприклад, продавець хот‑догів зі скетч‑серіалу «I Think You Should Leave» або поціновувач Marvel Крейг Вотерман у фільмі «Friendship». Рон Троспер, протагоніст HBO‑комедії «The Chair Company», не виняток. Але в його прагненні з’ясувати, що сталося з Tecca — виробником дефектного стільця, який спричиняє соромний падіння на очах колег — він зустрічає персонажів, що не поступаються йому дивакуватістю. Зокрема, продавця сорочок, який нав’язує Рону свою програму членства.
У другій серії Рон заходить до чоловічого магазину Tamblay’s, щоб упізнати нападника з прем’єри: той попередив Рона припинити розслідування щодо Tecca, втік і лишив по собі предмет одягу як підказку. Власник Tamblay’s погоджується допомогти й підтверджує, що сорочка — їхня. Він навіть демонструє, як тканина витирається, використовуючи м’яч, який мав під рукою: «Це як великий живіт і чиєсь черево підпирає під ґудзики», — пояснює чоловік. «Він вже на грані. Я знаю одного хлопця, що теж на грані». Наголоси, ритм і манера подачі цього, на перший погляд, пересічного діалогу змушують глядача зупинитися й запитати себе: хто це?
Актору, як виявилося, не довелося багато робити, щоб увійти в образ. Джаред Лінднер — реальний співвласник Suit Man, маленького бізнесу в передмісті Маунт‑Вернон у графстві Вестчестер, Нью‑Йорк. Магазин заснував батько Лінднера майже двадцять років тому, і тепер вони ведуть справу разом. (Більше про крамницю можна дізнатися з цього відео на офіційному YouTube‑каналі міста.) Сам Робінсон помітив Лінднера, коли приїжджав оглядати локацію. Лінднер не впізнав уродженця «Saturday Night Live», але швидко знайшов спільну мову з командою: «Вони почали посміхатися, бо я доволі спокійний і досить молодий», — каже Лінднер у розмові з Variety. Незабаром знімальна група зателефонувала й запропонувала йому роль.
Лінднер бере участь в інтерв’ю безпосередньо з Suit Man, де стійки з сорочками, краватками й шкарпетками виглядають так само, як у серіалі. Під час розмови Лінднер ходить по магазину з iPhone у руці; одного разу з‑за кадру підсунули руки, щоб підправити комір перед камерою Zoom. Характерний тембр голосу Лінднера — суміш нью‑йоркського акценту, витягнутих голосних і м’якого тону, трохи на кшталт Крістофера Вокена — ідентичний тому, що ви чуєте в шоу. Єдина помітна різниця: у реальному житті Лінднер у бейсболці, і замість того, щоб допомагати Ронові розгадувати таємницю, він хвалить справжнього Робінсона у розмові з репортером.
«Неймовірно, наскільки вони хороші», — каже Лінднер про Робінсона, його творчого партнера Закa Каніна та їхніх співпрацівників. «Вони взяли людину, яка не мала жодного уявлення, що робити, і зробили так, що я відчував себе комфортно й не нервував», попри десятки членів знімальної групи, що заповнили простір Suit Man. Лінднер ніколи раніше не читав сценарію, перш ніж дебютувати як актор на HBO, але віддає належне Робінсону та його команді за те, що вони його заспокоїли.
«Я дивлюся на це як на спорт», — каже Лінднер. «Коли в хорошій команді є чудовий менеджер і головний тренер, їм не треба кричати. Не потрібно казати, що робити. Їх поважають настільки, що всі мають спільну мету — просто зробити свою роботу добре й потішити їх».
Режисер Ендрю ДіЯнг уперше працював із Робінсоном над «Friendship», а згодом приєднався до «The Chair Company» як виконавчий продюсер. Ідея залучити Лінднера належала Робінсону, але ДіЯнгу не потрібно було довго переконуватися. (HBO попросила, щоб Лінднер бодай прочитав для мережі, перш ніж дати добро, але він швидко погодився.) «Я говорив із Джаредом і сказав: «Цей хлопець такий унікальний і цікавий», — згадує ДіЯнг. — Є щось у його способі бути, що рідкісне й захопливе у найніжніший спосіб. Ніхто тут нікого не висміює, і я сподіваюся, що це зрозуміло».
Хоча випадок із повним новачком у акторстві на кшталт Лінднера — крайній приклад їхньої кастинг‑стратегії, «The Chair Company» загалом уникала великих імен та впізнаваних облич при наповненні свого дивного, екстремального світу. Окрім Робінсона, Лейк Белл і Софія Лілліс — котрі грають дружину й доньку Рона — є, мабуть, найбільш впізнаваними постійними актор(к)ами. Усі інші набагато менш прив’язані для глядача до попереднього досвіду, і саме це важливо для проєкту.
«Є певна інтрига, коли в персонажа немає того багажу, який несе знайоме обличчя», — пояснює ДіЯнг. «Є так багато блискучих людей, які намагаються бути виконавцями — або, як у випадку з Джаредом, не прагнуть цього — і вони приходять і заряджають екран енергією, бо приносять щось особливе й унікальне». Саме це приваблює його, Робінсона й Кеніна: навіть якщо персонаж має одну репліку, він здається неймовірно багатим. «Коли є ці конкретні риси, персонаж з’являється, і ти кажеш собі: «Я хотів би за ним піти». Схоже, що ми живемо в світі, який виходить за межі екрану». Коли «The Chair Company» створює повноцінний іммерсивний всесвіт, у якому параноїдальна логіка Рона набуває певного сенсу, корисно залучати таких людей, як Лінднер, які випромінюють справжність.
У Suit Man, можливо, немає програми членства на кшталт Tamblay’s чи загального групового чату з п’ятьма різними хлопцями на ім’я Рон. Але Лінднер наголошує, що завжди прагне до постійних клієнтів. «Я завжди кажу: коли до мене приходить джентльмен, я не хочу продати йому один светр і ніколи більше не бачити», — говорить він. — «Краще продати йому светр на весілля, потім на хрестини його сина, потім на хрещення іншої дочки — чи що там ще. Ми нажили друзів на все життя. Вони вже не просто клієнти». Хоча Лінднер відкритий до можливості ще раз спробувати себе в акторстві після приємного досвіду з «The Chair Company», він не збирається кидати свою щоденну справу.
Коли ми спілкувалися, Лінднер ще не встиг подивитися власний виступ, хоча переглядав серіал Робінсона «Detroiters», щоб уявити, чого чекати від фінального результату. Ідея предстaвлення себе широкій аудиторії викликала в ньому перше натякає почуття хвилювання: «Сподіваюся, я не висміюся перед дружиною», — каже Лінднер. — «Усі говорили, що в мене все гаразд, але, напевно, я побачу це сам у неділю».
